Розробка

На  сцені хата, тин, за столом вечеряє сім’я Шевченка. Виходять ведучі.

Звучить мелодія пісні «На калині мене мати колихала». На 3-й рядок говорить ведучий.

1-й ведучий: Щовесни березнева тульчинська земля зустрічає на веслах шевченківську  пісню. І спадає світанням на тихі поля, і лине зорею у сонячну мрію.

2-й ведучий: І все-таки прийшла весна. Зійшли сніги. Нам привітно усміхнуться квіти й трави. І прилетять гуси-лебеді.

1-й ведучий: Такого ж березневого дня колись принесли лелеки до кріпацької хати маленького хлопчика. Його назвали Тарасом.

З хати виходить мати з дитям на руках. Підходить до родини.

Мати: (до батька) Дивись, який гарний син росте. Як губи складає та лоба морщить.

Батько: Гарне ми дали ім’я нашому синові. Тарас – це бунтівник. Гарний хлопець. А що з нього вийде – хто знає. 

Мати бере дитину, іде за сцену на фоні мелодії – 2-й куплет пісні.

Диктор: Ріс він швидко і дивувався красі, бо вмів її бачити.

Звучить бандура, виходить малий Тарас, роздивляється, читає.

Тарас:

…Дивлюся, аж світає,

Край неба палає,

Соловейко в темнім гаї

Сонце зустрічає.

Тихесенько вітер віє,

Степи, лани мріють.

Між ярами над ставами

Верби зеленіють.

Сади рясні похилились,

Тополі поволі

Стоять собі, мов сторожа,

Розмовляють з полем.

(Тарас іде до родини)

Катерина: Прийшов. Прийшов, приблудо! Сідай уже вечеряти. Де ти бродиш, моя доле?

Батько: Де ти був?

Мати: Де ж це ти був, питаю?

Тарас: (стиха) Ходив на залізні стовпи дивитися, що небо підпирають. А сонце заходить на ніч у золоті ворота, як корова у хлів. Я бачив.

Батько: Ви його послухайте, так розповідає, ніби сам теє бачив.

Мати: Ой Тарасе, що з тебе буде?

Батько: Синові моєму Тарасові зі спадщини після мене нічого не треба. Він не буде людиною абиякою. З нього вийде або щось дуже добре, або велике ледащо.

Тарас: (до діда, показує на зорі). Діду, а що це таке?

Дід: Ото – Чумацький шлях!

Тарас: Дивно, що й на небі є шляхи. Тільки хто ходив ними, невже чумаки?

Дід: Ото їдуть, їдуть мажами, навколо самий степ та тиша і ковила не шелесне. глянуть на зорі – ото їм дорога.

Тарас: А вони, чумаки, біля нас Чорним шляхом їдуть?

Дід: Еге ж, Чорним.

Тарас: А чого він Чорний, тому що чумаки чорні?

Дід: А того він Чорний, що страшний.

Мати: Годі вже, пізно, спати пора… Катре, допоможи покласти малих спати.

Родина залишає сцену.

Виходять ведучі.

1-й ведучий. Народжений весною, він був і зостався символом весняного пробудження та вічного оновлення, символом незнищенності людства і людяності, в ім’я яких він жив.

2-й ведучий: Щовесни о цій порі великий Кобзар скликає на свято письменників, митців усіх тих, кому небайдуже українське слово.

1-й ведучий: Він проніс у серці образ вишневої України крізь усе життя. Його душа відкрита для любові.

2-й ведучий: У жінці, коханій Тарас бачив весну, яка у своїх долонях розкриває пелюстки краси, любові.

1-й ведучий: Перехрестя своєї любові проніс Кобзар через усе життя з тугою в серці.

На сцені: вдалині танцюють юнак і дівчина, а на передньому плані з’являються дівчина і хлопець, вони хочуть зустрітися, але якась перешкода їм не дає.

Юнак:

Якби зустрілися ми знову,

Чи ти злякалася б, чи ні?

Якеє тихеє те слово

Тоді промовила б мені?

Дівчина:

Ніякого. І не впізнала б.

А може б, потім нагадала,

Сказавши: «Снилося дурній».

Юнак:

А я зрадів би, моє диво!

Моя ти доля чорнобрива!

Дівчина:

Якби побачив, нагадав

Веселеє та молодеє

Колишнє лишенько лихеє.

Юнак:

Я заридав би, заридав!

І помоливсь, що не правдивим,

А сном лукавим розійшлось,

Слізьми-водою розлилось

Колишнєє святеє диво!

Диктор: ( за сценою)

У кожного життя – два явори,

І в кожного життя є дві тополі.

І місяць сріблом ночі обсипає,

І ранок завше обрій обіймає,

Лише кохання часу не питає,

Лише любов часу свого не має.

Диктор:

Далека і гірка Тарасова любов.

Одвічні протилежності в житті.

Кружляла заметіль навколо доль,

Заплуталось кохання в крижаній імлі.

Диктор: У світовій ліриці немає митця, , який би з такою любов’ю  і таким сумом оспівав кохану, матір, сестру.

Інсценізація «Катерина»

Сидить батько кінець стола,

На руки схилився;

Не дивиться на світ божий:

Тяжко зажурився.

Коло його стара мати

Сидить на ослоні,

За сльозами ледве-ледве

Вимовляє доні:

«Що весілля, доню моя?

А де ж твоя пара?

Де світилки з друженьками,

Старости, бояре?

В Московщині, доню моя!

Іди ж їх шукати,

та не кажи добрим людям,

Що є в тебе мати.

Проклятий час-годинонька,

Що ти народилась!

Якби знала, до схід сонця

Була б утопила…

Здалась би ти гадині,

Тепер – москалеві…

Доню моя, доню моя,

Цвіте мій рожевий!

Як ягодку, як пташечку,

Кохала, ростила

На лишенько… Доню моя,

Що ти наробила?..

Оддячила!.. Іди ж, шукай

У Москві свекрухи.

Не слухала моїх річей,

То її послухай.

Іди, доню, найди її,

Найди, привітайся,

Будь щаслива в чужих людях,

До нас не вертайся!

Не вертайся, дитя моє,

З далекого краю…

А хто ж мою головоньку

Без тебе сховає?

Хто заплаче надо мною,

Як рідна дитина?

Хто посадить на могилі

Червону калину?

Хто без тебе грішну душу

Поминати буде?

Доню моя, доню моя,

Дитя моє любе!

Іди од нас…»

Ледве-ледве

Поблагословила:

«Бог з тобою!» - та, як мертва,

На діл повалилась…

Обізвався старий батько:

«Чого ждеш, небого?»

Заридала Катерина

Та бух йому в ноги:

«Прости мені, мій батечку,

Що я наробила!

Прости мені, мій голубе,

Мій соколе милий!»

«Нехай тебе Бог прощає

Та добрії люде;

Молись Богу та йди собі –

Мені легше буде».

Ледве встала, поклонилась,

Вийшла мовчки з хати;

Осталися сиротами

Старий батько й мати.

Пішла в садок у вишневий,

Богу помолилась,

Взяла землі під вишнею,

На хрест почепила;

Промовила: «Не вернуся!

В далекому краю,

В чужу землю, чужі люде

Мене заховають;

А своєї ся крихітка

Надо мною ляже

Та про долю, моє горе,

Чужим людям скаже…

Не розказуй, голубонько!

 Де б ні заховали,

Щоб грішної на сім світі

Люди не займали.

Ти не скажеш… ось хто скаже,

Що я його мати!

Боже ти мій!.. лихо моє!

Де мені сховатись?

Заховаюсь, дитя моє,

Сама під водою,

А ти гріх мій спокутуєш

В людях сиротою,

Безбатченком!..»

Пішла селом,

Плаче Катерина;

На голові хустиночка,

На руках дитина.

Вийшла з села – серце мліє;

Назад подивилась,

Покивала головою

Та й заголосила.

Як тополя, стала в полі

При битій дорозі;

Як роса та до схід сонця,

Покапали сльози.

За сльозами за гіркими

І світа не басить,

Тільки сина пригортає,

Цілує та плаче.

А воно, як ангелятко,

Нічого не знає,

Маленькими ручицями

Пазухи шукає.

Сіло сонце, з-за діброви

Небо червоніє;

Утерлася, повернулась,

Пішла… тілько мріє.

В селі довго говорили

Дечого багато,

Та не чули вже тих річей

Ні батько, ні мати…

1-й ведучий: Образ матері і України нероздільні. Україна – найсвітліший і водночас найдраматичніший образ у творчості Тараса Шевченка, найбільший діамант у його поетичній короні.

2-й ведучий: Упродовж усього свідомого життя горіла і спопеляла Шевченка єдина гаряча віра й незрадлива любов до своєї знедоленої України, її народу.

Читець:

Перебендя старий, сліпий, -

Хто його не знає?

Він усюди вештається

Та на кобзі грає.

А хто грає, того знають

І дякують люди:

Він їм тугу розганяє,

Хоть сам світом нудить.

Попідтинню сіромаха

І днює й ночує;

Нема йому в світі хати;

Недоля жартує

Над старою головою,

А йому байдуже;

Сяде собі, заспіває:

«Ой не шуми, луже!»

Перебендя сідає на ослінчик і співає «Ой не шуми, луже!»

Лілея (Виходить у довгій білій сорочці з розпущеним волоссям)

За що мене, як росла я,

Люди не любили?

За що мене, як виросла,

Молодую вбили?

(Стає біля постаменту)

Катерина (проходить сценою з дитиною на руках і тихо говорить сама до себе):

Утік!.. нема!.. Сина, сина

Батько одцурався!

Боже ти мій!.. Дитя моє!

Де дінусь з тобою?

Москалики! голубчики!

Візьміть за собою…

Візьміть його… бо покину

Як батько покинув…

(Катерина теж стає біля постаменту).

Наймичка (виходить)

«…А я ледве додибала

До вашої хати,

Не хотілось на чужині

Одній умирати!

Коли б Марка діждатися…

Так щось тяжко стало!

Заходить Марко

…Марку!

Прости мене! Я каралась

Весь вік в чужій хаті…

Прости мене, мій синочку!

Я… я твоя мати…»

Сідає біля постаменту.

Виходить Сова, йде сценою, здіймає вгору руки.

Читець:

Скалічені старі руки

До бога здіймала,

Свою долю проклинала,

Сина вимовляла…

А уночі розхристана

І простоволоса

Селом ходить – то співає,

То страшно голосить.

Стає біля постаменту і Сова.

Козак (виходить)

Україно! Україно!

Серце моє, ненько!

Як згадаю твою долю,

 Заплаче серденько.

Йде до гурту.

З’являється група невільників у кайданах.

Невільник.

«О милий боже України!

Не дай пропасти на чужині.

В неволі вольним козакам!

І сором тут, і сором там –

Вставать з чужої домовини,

На суд твій праведний прийти,

В залізах руки принести

І перед всіма в кайданах

Стать козакові…»

Невільники стають біля постаменту.