Текст для читання мовчки

Текст для читання мовчки

КОБЗАРЧУК

   Старий кобзар простував попереду, постукуючи по сухій дорозі дубовою палицею. На чималій відстані від діда йшов його поводир Петрик, а з ним двоє сільських хлопчиків. Менший на зріст від своїх однолітків, Петрик, однак, здавався старшим за них. Може тому, що його довгасте обличчя засмагло від вітру, кінчик носа облупився, губи пошерхли, а може, старшим робили його очі. Великі, голубі, вони вже не раз проймалися сльозою, бо ж бачили і горя, й муки людської багато.

   Хлопчики розпитували свого нового товариша про місця, які доводилось поминати Петрикові з дідом, цікавилися, куди йдуть зараз і чи повернуться в село.

   Петрикові вельми хотілося розповісти хлопчикам про все, повихвалятися перед ними. Коли б вони тільки знали! Ходять вони з дідом по Україні, міряють ногами безкраї дороги, одне за одним минають покріпачені сумні села. Часто заходять у ворожі фортеці. Пильно обдивляється навколо Петрик своїми голубими очима, оповідає дідові про все, що бачить. А потім дід розказує про все гайдамакам.

   Петрик попрощався з новими товаришами. Позаду залишилося село. Вже почали боліти ноги, але дід не збирався зупинятися на перепочинок.

-         Слухай, ніби стугонить щось. – Дід зупинився. – Ану, поглянь на дорогу.

   Петрик напружив зір, вдивляючись у далечінь. Спочатку нічого не побачив, але нараз у долині здійнялася курява. Вона швидко наближалася.

-         Шляхта!

-         Ходімо помаленьку. Не вперше, либонь, зустрічаємо.

   Загін жовнірів, чоловік на тридцять, уже доїжджав до них. Передній вершник різко натягнув поводи – гнідий кінь звився, пирхнув піною просто дідові в обличчя. Петрик заточився назад, випустив дідову руку.

-         Це вони! – кинув хтось із вершників.

Начальник щось сказав по-польськи, і враз нагай обпік Петрикові босі ноги. Далі все попливло, як у страшнім сні. Вершник у кудлатій шапці кинув хлопця в сідло, й загін, толочачи жито, звернув назад. Діда гнали пішки, прив’язавши за шию мотузкою до сідла.

   Їх привели до порожньої кошари, вкинули і причинили за ними двері. Ткнувшись обличчям дідові в коліна, хлопчик заплакав. Йому було страшно.

-         Ти не бійся, - тихо шамрав дід, - коли вони вмостилися на сіні. – Питатимуть щось – кажи: не знаю нічого. Діда воджу по базарах, от і все. Видав нас хтось…

   Спливав час. Кобзаря і його поводиря ніхто не чіпав. Петрик почав дрімати. Його розбудили голоси. Хтось дарив ногою двері, і в кошару ввійшло четверо. Свиснув нагай, дід тихо зойкнув. Нагай обкрутився навколо кобзаревих плечей, жовнір смикнув його до себе, повалив діда.

-         Не бий, не дам! – вчепився в жовнірову руку Петрик.

   Той кулаком повалив і хлопця на землю, штовхнув ногою, схопив за комір і підняв.

-         Куди з дідом ішли?

-         Не знаю, кудись на ярмарок.

   Один жовнір скрутив Петрикові руки назад, інший зв’язав їх мотузком. Хлопця кинули в куток, а самі почали допитувати діда. Довго били старого кобзаря, але він мовчав. Петрик поривався піднятися, але його збивали ударом чобота. Нарешті жовніри відступили до дверей.

-         Чекайте, завтра заговорите. Завтра візьмуть вас на справжні тортури.

   Щойно зачинилися двері, Петрик підповз до діда:

-         Дідусю, боляче?

-         Нічого, синку, мені очі виймали, і то стерпів. А ти молодець. Нічого їм не кажи. Як битимуть, думай про щось гарне… Наші виручать. Вони дізнаються, їм хтось перекаже!

   Петрик заснув під тихе дідове бубоніння. Прокинувся серед ночі, хотів поворухнутися, але зв’язані руки боляче защеміли. Дід не спав. Він довго порпався біля Петрикових рук, зубами розв’язуючи вузол.

-         Тікай, синку, біжи до наших… Вартовий затих, певне, заснув… Покрівля дірява… Не заблудишся?

-         Дідусю, а ви? Разом тікаймо!

-         Я й так не виліз би, а тут ще колодка на ногах. Не гай себе. Гайдамаки мене вирятують. Відшукаєш отамана, скажеш: по дорозі на Лисянку стоїть загін. Когось, либонь, чекає. Вони не знають, де наші. Поспішай, синку, не барися.

-         Я, дідусю, ранком повернуся з гайдамаками.

   Петрик видряпався на горище, просунув у дірку голову. По хвилі він м’яко скочив по другий бік хліва. Вартовий спав, прихилившись до дверей.

   До гайдамаків Петрик добувся лише на світанку. Роз’їзд привіз його до отамана. Петрик розповів, як вони потрапили до рук шляхти, переказав дідові слова.

   За мить гайдамаки мчали полем. Позаду від важкого тупоту копит гайдамацьких коней стугоніла земля.

На кожне із питань вибрати правильну відповідь

1.     Старшим за однолітків кобзарчук Петрик здавався через:

а) свій високий зріст;

б) широкі плечі, міцні кулаки;

в) очі, які бачили багато горя.

2. Перед хлопцями Петрикові хотілося по вихвалятися:

а) багатими заробітками;

б) тим, що вони з дідом – гайдамацькі розвідники;

в) тим, що вони бачили багато цікавих місць.

3. Значення слова гайдамака таке:

а) довга й важка рушниця з гаком на прикладі, що була на озброєнні запорозьких козаків у XV – XVI ст.;

б) учасник народно-визвольної боротьби проти польсько-шляхетського гніту на Правобережній Україні у XVII ст.;

в) будівля для зберігання зерна.

4. Наближення загону польських жовнірів першим:

а) побачив Петрик;

б) почув Петрик;

в) почув сліпий дід.

5. Слово польського походження жовнір означає:

а) розвідник;

б) солдат;

в) вартовий.

6. Загін жовнірів, що перепинив діда з хлопцем, налічував:

а) десять чоловік;

б) чоловік із двадцять;

в) чоловік із тридцять.

7. Схоплених на дорозі кобзаря з поводирем:

а) привели до польського полковника;

б) кинули до кошари;

в) кинули до льоху.

8. Жовнірам Петрик сказав, що вони з дідом:

а) ішли на ярмарок;

б) ішли до гайдамаків;

в) ішли до поляків.

9. Руки Петрикові уночі розв’язав:

а) один із сільських хлопчиків;

б) старий кобзар;

в) польський вартовий.

10. Дід не втік із хлопчиком тому, що:

а) був поранений;

б) був побитий;

в) був старий та ще закутий у колодку.

11. Отаманові дід звелів передати, що ворожий загін стоїть:

а) по дорозі на Лисянку;

б) по дорозі на Вільшану;

в) по дорозі на Корсунь.

12. Прочитаний текст має ознаки:

а) наукового стилю;

б) ділового стилю;

в) художнього стилю.

Текст для читання мовчки

МОЯ МАТИ – МАЛОРОСІЯ

   Відомий український поет, байкар, перекладач, педагог і мовознавець Левко Іванович Боровиковський народився 1806 року в селі Мелюшках (за свідченням старожилів, село заснував якийсь Мельник, за іншою версією Мелюх) на Полтавщині в родині поміщика, що походив із старовинного козацького роду. Дід поета – Лука Боровик захоплювався живописом та вправно грав на цимбалах. Свій хист дід передав дітям і онукам. Відомим на всю Російську імперію художником-портретистом був дядько Левка – Володимир Боровиковський. Батько майбутнього поета також умів і любив малювати. Тому селяни по-вуличному кликали Боровиковських Маляренками, а весь куток, де вони жили, - Маляренківщиною.

   Близькість до природи, до простих людей, атмосфера шаноби до мистецтва не могли не вплинути на формування любові до рідної мови й культури, естетичних смаків чутливого хлопчика Левка, не сприяти ранньому пробудженню в нього потягу до літературної творчості.

   Читати й писати хлопець навчився дома. Здобувши початкову освіту, навчався в Полтавській гімназії. Інтерес до художньої літератури помітно зріс під час навчання Левка на історико-філологічному факультеті Харківського університету.

   Особливий вплив на юнак мав відомий український поет, тодішній ректор університету Петро Гулак-Артемовський. Лекції він читав блискуче, тому послухати їх приходили студенти з усіх факультетів. Крім того, улюблений професор  керував літературним гуртком, заняття якого охоче відвідував Левко.

   Після закінчення університету Левкові випало протягом шести років викладати історію й латинську мову в Курській гімназії. Проте поет важко переживав розлуку з рідним краєм. В одному з листів він зізнався, що в нього душа болить за Україною і якби він мав «крилечка соловеєчка», полетів би туди, куди рветься його серце.

   Нарешті Боровиковського переводять учителем до Полтавської гімназії, паралельно він починає викладати в Полтавському інституті шляхетних панночок. З випускницею цього закладу одружився, створив щасливу родину, маючи п’ятьох синів і дочку.

   Саме на цей період припадає розквіт творчої діяльності Боровиковського. Крім романтичних поезій та балад, з-під його пера з’являється чимало байок. Він розпочинає роботу над першим словником української мови.

   У вступі до публікації записаних поетом народних приказок і загадок Левко Боровиковський писав: «Моя мати – Малоросія: вона мене голубила й годувала, на все добре наставляла. Як щира дитина, я її слухав – і повік не забуду, що вона мені говорила, к на все добре вчила…»

   На цей період припадає й чимало прикрощів. Незважаючи на обіцянки видавців, Боровиковському не вдалося видрукувати окремою книжкою хоча б частину зібраних і опрацьованих фольклорних матеріалів. А головне – словник української мови, надісланий до Російської академії наук, залишився нерозглянутим: автор навіть не одержав відповіді на свого листа. Останнє особливо прикро вразило Левка Івановича. Можливо, це позначилося на його здоров’ї: поета вразила хвороба, пов’язана з тяжким нервовим розладом, яка не полишала його до останку.

   За своє творче життя Левко Боровиковський написав понад 250 байок, 24 балади й думи, створені на народній основі, підготував до друку 150 українських народних пісень та 1200 прислів’їв і приказок. Поет уперше переклав українською мовою твори польського поета Адама Міцкевича, започаткував переклад поезій Олександра Пушкіна.

   Відомостей про останні роки життя Левка Івановича Боровиковського майже не залишилося. Помер він 1889 року на 84 році життя, похований у рідних Мелюшках.     (490 слів)  

На кожне із запитань вибрати правильну відповідь.

1.      Левко Боровиковський народився в селі:

а) Мельниківна;

б) Мельники;

в) Мелюшки.

2. Відомий російський портретист Володимир Боровиковський був поетові:

а) батьком;

б) дядьком;

в) братом.

3. По-вуличному селяни називали Боровиковських:

а) Писаренками;

б) Мальовненками;

в) Маляренками.

4. Здобувши початкову освіту, Левко навчався:

а) у Київській гімназії;

б) у Полтавській гімназії;

в) у Харківській гімназії.

5. Вищу освіту Левко Іванович здобув на історико-філологічному факультеті:

а) Санкт-Петербурзького університету;

б) Київського університету;

в) Харківського університету.

6. Ректор університету, де навчався Левко Іванович був:

а) відомий поет Петро Гулак- Артемовський;

б) відомий співак Семен Гулак-Артемовський;

в) відомий художник Володимир Боровиковський.

7. Після закінчення університету Левкові випало викладати в Курській гімназії:

а) історію й російську мову;

б) історію й латинську мову;

в) історію й німецьку мову.

8. Повернувшись на батьківщину Лев Іванович викладав:

а) у Харківській гімназії, в Харківському Університеті;

б) у Ніжинській гімназії, Ніжинському ліцеї;

в) у Полтавській гімназії, в Полтавському інституті шляхетних панночок.

9. Крім романтичних поезій та балад, з-під пера Левка Боровиковського з’являються:

а) романи;

б) повісті;

в) байки.

10. За своє творче життя він підготував до друку:

а) 100 українських народних пісень та 1200 прислів’їв та приказок;

б) 150 українських народних пісень та 1200 прислів’їв та приказок;

в) 200 українських народних пісень та 1000 прислів’їв та приказок.

11. Левко Боровиковський уперше переклав українською мовою твори польського письменника:

а) Адама Міцкевича;

б) Єжи Брошкевича;

в) Болеслава Пруста.

12. Прочитаний текст є зразком:

а) розповіді;

б) опису;

в) міркування.

Текс для читання мовчки

МУДРИЙ І ПОМІРКОВАНИЙ

  1727 року в Глухові під пильним наглядом російських уповноважених відбулися вибори нового гетьмана. Ним став сімдесятилітній Данило Апостол. На російському престолі сидів малолітній Петро ІІ, онук Петра І, син убитого ним Олексія. Але фактично вся влада була в руках Меншикова. Петро І після Полуботка вирішив позбавити Україну й козацтво всіх її нечисленних прав і вольностей, але Меншиков не дотримався цього. Постала загроза нової російсько-турецької війни, тому козаки могли ще згодитися імперії. Тільки цим і зумовлені корективи політики Петра І щодо України.

   Радість козацької старшини, що засипала царський двір листами подяку за цю подію, була передчасною, бо гетьманщина, а отже й Україна не поновлювалися в усіх колишніх правах. Гетьман не мав права і ступати в жодні дипломатичні стосунки з іншими країнами, кількість козацьких військ була обмежена, гетьман суворо підпорядкувався приставленим до нього наглядачам і всі призначення старшини мав погоджувати з ними. Про колишні козацькі вольності можна було тільки мріяти і потай зітхати за ними. Їх уже ніхто ніколи не поверне. 

   Апостол був людиною поміркованою, дипломатичною, але наполегливою. Як відомо, він належав до прибічників ідеї Мазепи, погоджувався з його планами вибороти Україні самостійність з допомогою шведів. І тільки побачивши, як від самого початку невдало складаються події, Апостол, тверезо зваживши все й зрозумівши безперспективність намагань, відійшов од Мазепи.

   Характерно, що майже всі кандидатури козацької старшини, які Апостол запропонував на затвердження, були людьми, котрі співчували планам Івана Мазепи. Це дуже промовистий факт, що свідчить про те, носіям яких поглядів надавав перевагу новий гетьман. І, певно, те добре відчували при російському дворі, бо зажадали, щоб син Данила Апостола постійно жив у Петербурзі, тобто став заложником.

   Старий Апостол уособлює новий тип гетьмана. У його послужному списку немає грандіозних перемог і походів. Він був господарем сам і заохочував усіх на Україні до господарювання. З його ініціативи заселяються порожні і необжиті землі, заохочуються до праці селяни. Апостол твердо стояв на захисті їхніх інтересів.

   Він закидає царський двір проханнями дозволити розширити сферу торгівлі українським купцям, яким суворо заборонялося продавати за кордон віск, шкури, прядиво та інші товари, що їх багато було на Україні. Врешті-решт царський уряд відступив під тиском гетьмана й зняв чимало цих безглуздих обмежень. Домігся Апостол дозволу і на те, щоб українські купці їздили в інші країни з українськими паспортами, що робило їх незалежними від армії чиновників Російської імперії.

   Апостол-гетьман орудував не шаблею, а пером. Мабуть, з усіх українських гетьманів він написав найбільше листів до царського двору, вимагав, наполягав, сперечався. І часто одержував невеликі, але принципово важливі перемоги. Так, скажімо, 1733 року Київ уже було підпорядковано гетьманській владі. Про це і мріяти не могли Апостолові попередники.

   Звичайно, не варто переоцінювати цих поступок царського уряду. Він, як і раніше, вів колоніальну політику на Україні. Десятками тисяч гнали козаків і селян на різні земляні роботи в Росію. Вони засівали своїми кістками котловани фортечних мурів і канали річок, гинули без ліку запорожці в черговій війні Росії з Польщею, спричиненій бажанням царя бачити королем Польщі свого ставленика.

   У пам’яті нащадків Данило Апостол залишився діячем, що піклувався про добро і благо рідного краю. Гетьманував він на Україні шість років і помер у січні 1734 року.

   Колись правитель Афін Перікл, лежачи на смертному одрі й слухаючи похвальні слова громадян міста, котрі перелічували всі його заслуги, сказав: «Ви забули про одне, але найголовніше. При мені жодна людина в Афінах не одягла чорного плаща». Чорний плащ був символом остракізму – вигнання громадянина з рідної землі. Перікл вів внутрішню політику так, що тяжке звинувачення не впало на голову жодного громадянина Афін. Оті Періклові слова з повним моральним правом міг би й повторити Данило Апостол. За його гетьманування в Україні був відносний мир і спокій. Помітно вщухли чвари старшини за владу. Данило Апостол – взірець мудрої поміркованості та спокійної наполегливості. Бути таким від нього вимагав той складний час. (561 сл.)

На кожне з запитань вибрати правильну відповідь.

      1. 1727 року в Глухові обрали гетьманом

а) Івана Мазепу;

б) Данила Апостола;

в) Пилипа Орлика.

2. На російському престолі сидів тоді

а) Петро І;

б) Петро ІІ;

в) Меншиков;

3. Після П.Полуботка Перо І вирішив позбавити Україну й козацтво всіх її нечисленних прав і вольностей. Меншиков не виконав цього рішення. Чому?

а) Меншиков був більш лояльним до України.

б) Щоб козаки своїми силами захищали Україну від зовнішніх ворогів.

в) Меншикову було байдуже, що там твориться в Україні.

г) Постала загроза нової російсько0турецької війни, тому козаки могли ще згодитися імперії.

4) Як автор характеризує гетьмана Данила Апостола?

а) Апостол був людиною поміркованою, дипломатичною, але наполегливою.

б) Апостол був високоосвіченою людиною, мав великий авторитет серед козацтва.

в) Апостол був мудрим політиком, талановитим начальником.

5. Чому автор вважає, що Данило Апостол уособлює новий тип гетьмана?

а) Тому що в послужному писку Апостола безліч героїчних перемог і походів.

б) Данило Апостол сам був господарем і заохочував усіх до господарювання; на відмінну від інших орудував не шаблею, а пером.

в) Гетьман зміг найти підхід до російських царедворців і таким чином полегшив долю українського народу.

6. Коли Київ було підпорядковано гетьманській владі? Хто був тоді гетьманом України?

а) 1705 року; за Івана Мазепи;

б) 1722 року; за Павла Полуботка;

в) 1733 року; за Данила Апостола;

7. Яким діячем залишився Данило Апостол у пам’яті нащадків?

а) Діячем, що піклувався про добро і благо рідного краю.

б) Діячем, що прославив край ратними подвигами.

в) Діячем, що призвів Україну до руїни.

8. Скільки років гетьманував на Україні Данило Апостол і коли помер?

а) Гетьманом був Апостол лише два роки; помер 1729р.

б) Данило Апостол був гетьманом чотири роки; помер восени 1733р.

в) Гетьманував Апостол шість років; помер у січні 1734р.

9. Данило Апостол як гетьман

а) був взірцем мудрої поміркованості та спокійної наполегливості; бути таким вимагав той складний час.

б) був сильного, твердого, іноді навіть жорстокого характеру; бут таким вимагав той складний час.

в) не полишив по собі жодного доброго спогаду в народі, нічого не зробив для нього, дбаючи лише про власні інтереси.  

10. Який тип мовлення прочитаного тексту?

а) роздум;

б) Опис;

в) Розповідь.

11. Прослуханий текс належить до

а) наукового стилю;

б)публіцистичного стилю;

в) художнього стилю.

12. Як автор ставиться до гетьмана Данила Апостола?

а) З розумінням, повагою і вдячністю за вірну службу Україні та її народу.

б) З байдужістю.

в) З ненавистю, презирством.  

Текст для читання мовчки

МАТКА

   Ця дивовижна історія сталася в жовтні сорок третього року в глухому селі, яке навіть німецькі війська під час наступу обминали: боялися потопити свою техніку в болотах.

   Літак упав за селом, на узліссі. Гахнуло так, що земля пішла хвилями.

   Люди спершу боялися туди й потикатися, а за якийсь час найсміливіші притягли уламок крила з німецьким хрестом: німець, не наш. «А де ж поділися німці?» - питали цікаві. – «Як де? У ямі привалило».

   Василина Моторна до тієї ями не бігала. В неї були свої клопоти, хоч і її війна не оминула: забрала чоловіка й сина та десь і зжувала – кісточок не залишила. Он вони висять на стіні – дві похоронки. Василина, щоранку проснувшись, хрестилася не до образів, що тьмяніли у закутку, а до похоронок: «Упокой, Господиньку, душі невинні» - і їй щоразу аж легшало.

   Другого дня Василина помандрувала в інший кінець лісу: назбирати в’язанку хмизу. І тільки ступила до лісу, як щось застогнало.

   Стогін долинув з кущів на узліссі. Василина підійшла, розгорнула і заклякла: на землі лежав німець. Лежав у такій точнісінько формі, як недавно навідувались німці в село. Василина, перехрестившись налякано, хотіла одступитися, коли на білому обличчі затремтіли стулені повіки.

-          Матка… Матка… - тоненько і жалібно.

   Це слово Василина знала. І вже знала, що не залишить його отак помирати в лісі.

   У дворі в неї стояв візок саморобний: чоловік її зробив, на всі руки був майстер. Тепер Василина стояла над ним і подумки розмовляла з чоловіком: «Що ж ти, Левку, змайстрував його таким куцим? Як же я вмощу того бідолаху?» Уминала називати отого німцем, бо німець убив її чоловіка і сина. Просто там лежала людина, яку конче треба порятувати од смерті.

    Поморочилась, поки примостила. Добралася до двору. Підважила свого «пасажира» негаданого, а він був легкий, як дитина, та й до хати занесла.

   Стягнула чоботи, звільнили його од мундира. Сорочку з нього зняла: на сухеньких, як у півника, грудях ворушився хрестик блискучий. «Не інакше - мати наділа… Ох, сини, сини, що ж ви, кляті душі, воюєте, матерям віку вкорочуєте?..»

    Дістала зі скрині білизну синову, одягла його. Обережно помила, обгорнула капустяним листям. Йому мовби полегшало, не так стогнав.

-          Матка…Матка…- озивався тихо до неї.

   Всеньку ніч коло нього просиділа: прислухалась: диха?.. не диха? Згадувала сина, що такий же був, як цей, молодесенький, вона й досі не вірила отій похоронці: не розумом, серцем не вірила… Мо’, він теж лежить, може поранений, і над ним отак чужа мати сидить, дослухаючись?

   Як не стереглася Василина, як не завішувала вікна, - не вбереглася. Може, те, що Василина раптом стала брати молоко в сусідки ( своєї корови вже давно не було), село насторожило, а може, й те, що стала двічі топити, зігріваючи воду. А може, якесь лихе око угледіло, як Василина везла німця з лісу.

   Одного разу до села вкотила машина повна солдатів. У всіх петлиці малинові. Не питали дороги – до Василини прямо під’їхали. Оточили двір, автомати наставили. Ускочили  і з порога:

-          Гдє нємєц?!

   Підскочили, висмикнули з ліжка, на ноги поставили.

-          Та він поранений! – вирвалось у Василини.

-          Ранєний!.. Фашиста жалєєш?.. І ти собірайся!

   Забрали, не дали отямитись.

   На допит Василину водили переважно вночі. Її аж хитало, вона вже не тямила, що в неї питають. А вони, як дятли.

-          Сколько ти фашистов пригрєла?

  Потім був трибунал, тут уже Василина нічого не тямила. Нарешті їй винесли вирок десять літ таборів та п’ять позбавлення прав.

   Відбувала покарання на Колимі, а коли повернулася через п’ятнадцять років додому, - жодного зуба в роті й ні волосини на голові. І – «матка» до самого скону.

  

На кожне із запитань вибрати правильну відповідь

1.      Розказана письменником історія трапилась:

а) у зоні військових дій

б) у прифронтовій смузі

в) далеко в тилу

2. Пораненого німця Василина Моторна знайшла:

а) на лісовій галявині

б) у вирві від вибуху літака

в) у кущах на узліссі

3. Від пораненого німця Василина почула слова:

а) «Фрау, фрау»

б) «Матка, матка»

в) «Мамка, мамка»

4. До хати Василина допровадила пораненого:

а) на змайстрованому сусідом візку

б) на змайстрованому сином візку

в) на змайстрованому чоловіком візку

5. Подумки Василина називала пораненого:

а) фашистом

б) бідолахою

в) невдахою

6. Для Василини поранений був:

а) жорстоким окупантом

б) представником народу, який знищив її сина й чоловіка

в)людиною, яку конче треба порятувати од смерті.

7. Хрестик на німцевих  грудях вразив Василину, тому що :

а) очевидно, його наділа синові матір

б) поранений, напевно, був віруючий

в) хрест не врятував німця

8. Сидячи всю ніч над пораненим, Василина думала:

а) про чолові й сина, у загибель яких не вірила

б) про сина, у загибель якого не вірило її серце

в) про загибель сотень синів українських і німецьких матерів

9. Жінка сподівалася на те, що:

а) її син не вбитий, а поранений, і його доглядає чужа мати

б) німець видужає й допоможе їй дізнатися про долю сина

в) німець видужає й забере її з собою до Німеччини

10. Солдати заїхали прямо у Василинин двір, отже:

а) вони здогадалися, що поранений може переховуватися у самотньої вдови

б) вони зрозуміли, що матір загиблого могла пожаліти чужого сина

в) її виказав хтось із односельців

11. За змістом і головною думкою подане оповідання перегукується з твором:

а) «А зорі тут тихі» Б. Васильєва

б) «Мати» О. Довженка

в) «Обеліск» В. Бикова

12. Оповідання стверджує:

а) непереможну силу милосердя й святість материнства

б) ненависть до ворогів і віру в перемогу ідеології своєї держави

в) поміркованість, обережність, позицію невтручання з метою самозбереження.